У своїй статті, написаній на початку 2014 року під час Євромайдану, я зазначав, що Європа продовжує розростатися на Схід, часто не усвідомлюючи цього. Її інституційне розширення зазвичай відстає та слідує за ціннісним, за розтіканням цінностей. Важливим орієнтиром був відомий есей Мілана Кундери 1983 року «Трагедія Центральної Європи». Я погодився з міркуваннями Кундери щодо того, що частини політичного і культурного тіла Європи перебувають поза її офіційними межами: «Центральна Європа, -- говорив Кундера, -- це викрадений Захід». Я доводив, що сьогодні пострадянська Східна Європа продовжує Кундерову ідею «Центральної Європи». Але разом з тим критикував Кундеру за те, де він провів жорстку лінію між «Центральною Європою» та тим, що він називає «Росією», тобто Радянським Союзом. Його концепція «Центральної Європи» мала небезпечний наслідок: виплекувані ним цінності ніколи не вийшли б за межі східних кордонів Угорщини або Чехословаччини.
Україна 2004--2005 (Помаранчева революція) та 2013-2014 років (Євромайдан, Революція Гідності) почала там, де Кундера зупинився. Ці події показали, що ціннісне розширення йде непомітно -- «на голубиних лапках», як казав Ніцше, -- однак спричиняє соціальні та геополітичні вибухи.
Через п'ять років після 2014 я став скептичнішим як щодо швидкості прогресу України, так і щодо готовності Європи давати йому відповідь. Проте я досі переконаний, що європейський проєкт значно ширший, аніж кордони ЄС, і що основоположні для європейської ідентичності цінності продовжують розтікатися на Схід. Українська революція 2014-го не є поодинокою: революція у Вірменії в 2018 р., недавні протести в Грузії та падіння олігархічної влади в Молдові показують, що «ціннісна Європа» продовжує бути магнітом для колишніх частин СРСР. «Ціннісна Європа» досі є магнітом для Східної Європи, і важливо сприймати цей магнетизм з усією серйозністю.
Однак спершу спробуймо описати цей магнетизм. Для мене, українського філософа, Європа є довгостроковим проєктом зменшення простору для насилля. Це історія того, як люди вчаться зменшувати насилля проти спільнот, індивідів та природи.
Таке визначення Європи може здивувати. Європейська історія переживає хвилі регресу та повертається до варварства. У ній мали місце Голокост, дві світові війни, колоніалізм, ліберальний расизм дев'ятнадцятого століття, «ліквідувати усіх дикунів» (Йозеф Конрад), «тріумф смерті» (Габріеле д'Аннуціо), тортури, мізогінія, рабство, ненависть, експлуатація. Словами Марка Мазовера, це був «темний континент», і не лише у ХХ столітті.
Усе це -- правда. Однак для мене важливим є те, що після усіх цих фаз насилля Європа пробувала перевинаходити себе. Наївно було б сказати «вона вивчила урок» -- я не вірю в те, що люди вчаться на історії. Але справедливо було б сказати, що інституції та практики, встановлені після danses macabres її історії, звузили простір для насилля. Скасування смертної кари, захист прав людини, встановлення «держави загального добробуту», зменшене насильство в освіті та сім'ї -- необхідні ознаки цього процесу. Європа продовжує притягувати інші частини світу не лише стандартами життя та культурою, але й цією вакциною антинасилля.
Європейська історія зменшення простору для насилля пройшла три основні фази. У ХІХ столітті головною метою було зниження насилля проти спільнот; у ХХ столітті -- особливо в його другій половині -- фокус змістився на індивідів; і, нарешті, в ХХІ столітті йдеться уже про зменшення насилля проти природи.
Безумовно, це спрощена схема -- жоден із цих проєктів «звільнення» не може бути втілений сповна. Проте вона допоможе нам зрозуміти ключові колективні концепти й метафори, що окреслюють кожну із окремих епох, та наперед визначити питання, які вони підіймають.
ХІХ століття -- час, коли спільноти (нації та класи) прагнули звільнитися від насилля імперій -- як політичних, так і економічних. Кульмінація настала в 1848 р. -- з націоналістичною «весною народів» та комуністичним маніфестом; вона завершилась в 1917--1918 -- з тріумфом принципу «самовизначення» та класових революцій.
ХХ століття (після європейського «сходження в пекло» під час двох світових воєн) змістило ідею антинасилля: зі спільнот -- на індивідів. Не лише спільноти мали звільнитись від насилля імперій, але й індивіди мали бути звільнені від насилля спільнот. ХХ століття позначене боротьбою індивідів за «права людини», вкорінені в їхній людськості, а не в спільноті. Початком стала Загальна декларація прав людини, закріпившись як глобальний орієнтир з прийняттям Гельсінських угод.
ХХІ століття стає добою, коли люди озвучують питання з приводу свого насилля над природою. Парадокс полягає у тому, що це істотно переформульовує європейський модерний проєкт. В еру секуляризованого (від Відродження до позитивізму) модерну Європа прагнула описати людину як частину природи, що знайшло свій розвиток в натуралістичній, і пізніше -- біологічній антропології, яку використовували як інструмент для виправдання насилля. Природа жорстока, тож люди також можуть бути жорстокими, -- мовила «натуралістична» Європа, -- від Макіавеллі до Спенсера, і від де Сада до Гітлера.
(Р)еволюція довкілля ХХІ століття перевертає цю ідею: люди (з Європою на чолі) все більше й більше визнають, що їм не слід бути жорстокими до природи, хай навіть природа може вчиняти жорстоко щодо них.
З часів Другої світової війни скорочення простору для насилля головним чином присутнє в Західній Європі. Досвід радянської та пострадянської Європи був іншим. На схід від Залізної завіси насилля продовжувало бути важливим інструментом влади. Відомий діагноз Ханни Арендт, що насилля може зруйнувати силу, але ніколи не замінить її, не був почутий у Москві чи ще десь у СРСР. Українсько-грузинський філософ Вахтанг Кебуладзе звертає увагу на близькість слів «сила» й «насилля» в українській, російській («сила» й «насилие») та інших східноєвропейських мовах.
Після Другої світової війни, і навіть після «відлиги», в СРСР дисидентів все ще висилали в ГУЛАГ. Танки посилали в інші держави -- в Будапешт, Прагу чи Афганістан. Національні культури все ще були під утиском, а про права людини всерйоз говорили лише жменька дисидентів, які сформували так звані гельсінські групи.
Ця різниця у ставленні до насилля відобразила значно глибшу різницю між ворожими таборами Холодної війни -- у тому, як вони інтерпретують модернізацію, та у ставленні до задоволення і страждання. Для західноєвропейського ХХ століття модернізація означала більше гедонізму: зростання кількості задоволення та зниження кількості страждання. Така гедоністична інтерпретація модернізації вкорінена в багатьох явищах: у поверненні гедонізму в культурі Відродження (через перевідкриття давньогрецького та римського гедонізму) та реабілітації епікурейства в ранньому французькому Просвітництві (наприклад, у Ґассенді); в довгій традиції гедоністичної літератури у Західній Європі -- від Аретіно до Казанови; або в арифметичному задоволенні британського утилітаризму Бентама. Перед світовими війнами цей гедонізм був царством еліти. Після Другої світової він став масовим. Окрім іншого, модернізація обіцяла більше задоволення та щастя для всіх.
З перших днів існування Радянського Союзу переважала альтернативна тенденція. Задоволення пригнічували, а гедонізм викривали як «дрібнобуржуазне» відхилення. Так само як Маркс ніколи до кінця не подолав «романтичну» філософію, для якої історія поставала послідовністю «палінгенетичних» катаклізмів, крізь які лежав шлях до нового життя (Маркс називав їх «революціями»), Радянський Союз ніколи повністю не поборов культ страждання ХІХ століття.
Дивовижним є те, наскільки радянські теоретики ГУЛАГу -- до прикладу, Іда Авербах -- були близькими до релігійних та пострелігійних європейських мислителів ХІХ століття, які вірили, що лише страждання може покращити або «перевинайти» девіантного індивіда.
Культ страждання розвивав дух самопожертви. Радянські «показові суди» 1936--1937 демонстрували це всьому світові; роман Артура Кестлера «Ніч ополудні» 1940 р. спричинив аналогічний ефект. Однак те, що Європа дізналась про СРСР в другій половині 1930-х, Україна знала значно раніше, в 1930-х. То був рік справи «Спілки визволення України» і послідовного винищення української інтелігенції. Парадокс полягав у тому, що багато комуністів зізналися у злочинах, які вони ніколи не скоїли. Потреба страждати в ім'я великої мети була однією мотивацією до самопожертви; тортури були іншою.
Радянська ідеологія проголошувала, що людина має право на задоволення та щастя лише в «далекому майбутньому». «Тут і зараз» жоден їх не заслуговував. Навіть такі українські романтики пролетарського мистецтва 1920-х, як Микола Хвильовий чи Микола Куліш (обидва, як і багато інших, стали жертвами терору 1930-х: Хвильовий скоїв самогубство, Куліша стратили) культивували Далеке Майбутнє, «прекрасное далеко», що перетворювало теперішнє в прелюдію прийдешнього. «Сьогоденням» не насолоджувались, ним жертвували в ім'я «завтра».
Історія показує, як далеко може зайти така жертовність: примусова індустріалізація та колективізація, масові вбивства штучним голодом (тільки Голодомор 1932--1933 забрав близько 4 мільйонів життів українців), репресії. Східна Європа й Україна зокрема заплатили жахливу ціну за радянський культ страждання.
Розпад СРСР спричинив появу нової людини -- homo post-sovieticus, суміші вже відомого садомазохізму та нововідкритого гедонізму. Перед обличчям гедоністичного (і споживацького) вулкану із Заходу, пострадянські люди прагнули довгий час пригнічуваних задоволень -- грошей, влади, сексу, розкоші. Проте вони добре пам'ятали радянську істину, що ці задоволення трапляються нечасто, а, отже, єдиний спосіб заволодіти ними полягає у тому, аби відібрати їх в інших -- за допомогою сили або підступу.
Пострадянський парадокс полягає у тому, що коли гедонізм проник у пострадянську дійсність (десятиліттями пізніше Заходу), його супроводив новий садизм, сильно проявлений в пострадянській Східній Європі. В Росії це призвело до відновлення вертикально-інтегрованої імперії, чий modus vivendi вкорінений в насиллі -- як внутрішньому, так і зовнішньому. Воно посилає сигнал: єдиний шлях вижити -- це або толерувати насилля, або чинити його.
В Україні це призвело до іншої соціальної текстури, організованої навколо твердої готовності захищатися від насилля, проте водночас -- і до сильної корупційної спокуси. Пострадянська корупція -- це не лише жадібність й бажання мати більше, аніж заслуговуєш. Це також спосіб купити захищеність у надзвичайно хижацькому суспільстві, де можна миттєво втратити все. Корупція -- це спроба індивідуалізувати захищеність, спосіб винайти власний механізм захисту в суспільстві, неспроможному тебе захистити.
Євромайдан 2013--2014 був великим повстанням проти садомазохістського пострадянського порядку -- як нав'язуваного Росією зовні, так і похідного від корупції всередині. Його успіхи та поразки засвідчили, що попереду ще довгий шлях.
Видатний український письменник Юрій Андрухович недавно розповів мені про мотивацію, що стоїть за його останньою книгою «Коханці Юстиції». Вона про вбивць та злочинців (справжніх чи вигаданих, справедливо чи несправедливо засуджених): від напівмістичного Самійла Немирича й Альберта Вироземського, до історичних фігур на зразок Богдана Сташинського (вбивця Степана Бандери) та Мирослава Січинського (вбивця графа Потоцького, генерал-губернатора Галичини в Австро-Угорській імперії). Я спитав Андруховича, чи книга про вбивство і злочин; він відповів, що вона про милосердя. Пошук милосердя для тих, хто його ніколи не виявляв.
Милосердя та антинасилля загалом є важливою цінністю в сучасній Україні. Народжені й виховані в пострадянській культурі насилля, шоковані вбивствами на Майдані та звірствами війни, спричиненої новим експансіонізмом Росії, українці часто діляться за двома протилежними переконаннями. Перше: насилля -- це погано. Друге: якщо ти стаєш жертвою насилля, ти маєш бути достатньо сильним, аби себе захистити.
Європа тут постає водночас успіхом та провалом, мрією і страхіттям. Мрією, адже вона постає цивілізацією, що зменшує простір для насилля; що пропагує Вольтерові «м'які звичаї» (moeurs douces); що цінує аргументи та ввічливість понад конфронтацію та силу.
Однак Європа також може бути страхіттям, оскільки, слідуючи своїй антинасильницькій утопії, вона часто безпомічна перед насиллям, що йде від Росії та інших поборників нового, антиліберального порядку. У новій зоополітиці початку ХХІ століття (багато в чому копії соціального дарвінізму Західної Європи початку ХХ століття) Росія відкрито розглядає геополітику як арену боротьби за виживання між великими політичними тваринами згідно з логікою «зжерти або бути з'їденим». Європейська «позитивна антагоністична гра» зіштовхується з «негативною антагоністичною грою» Росії; уникнення насилля зіштовхується з прийняттям насильства. Будь-яка поступка Європи виглядає з Москви як слабкість. Росію провокує страх її спровокувати.
Якщо Європа -- це довгостроковий проект зменшення простору для насилля, тоді Україна -- це важливий case study. ХХІ століття не завершилося для України тріумфом національних спільнот над імперіями: принцип «самовизначення» не спрацював для самостійницьких зусиль України після того, як Росія відновила імперське домінування над більшістю національних спільнот. Сьогодні зусилля України, спрямовані на побудову національної спільноти, є відчайдушною спробою надолужити виконання завдання, яке багато європейських націй виконали уже давно.
Європейський проєкт ХХ століття зі зменшення насилля проти індивідів як людських істот десятиліттями придушували в Східній Європі (включно з Україною), за винятком крихітної опозиції з прав людини в СРСР. Бум організацій з прав людини в постмайданній Україні, мабуть, є спробою надолужити консенсус з прав людини, який Західна Європа виробила десятки років тому.
Нарешті, європейський проєкт ХХІ століття, спрямований на зменшення насилля проти природи, має специфічне значення для України, адже саме тут в 1986 р. сталась Чорнобильська катастрофа -- один з найжахливіших актів насилля проти довкілля.
Внаслідок цього, Україна має подвійну ідентичність. Мова йде про надолужування європейського антинасильницького проєкту, але разом із тим і нагадування про небезпеки нового насилля, що прямує від нового авторитаризму. Можливо, Європа втрачає довіру до себе й переживає складні часи. Проте зі Сходу вона все одно виглядає континентом, що приборкав насилля краще, ніж будь-хто. Так, Європа продовжує приваблювати і притягувати, навіть не бажаючи чи не усвідомлюючи цього. Європейська культура антинасилля заразлива -- для України, Грузії, Вірменії, і, сподіваюсь, одного дня -- для Росії.
Маю надію, що колись Європа втомиться від своєї втоми. Що вона знову здобуде віру в себе. Що вона не злякається власної міці й сили. Сучасна Росія вважає, що міць проявляється в брутальній силі. Але це неправда. Справжня міць -- ненасильницька.
«Європа правил» і «Європа віри» є скоріш психологічними, аніж географічними концептами. Ми, українці, маємо довгу традицію міркувань про «психологічну Європу» -- принаймні від Хвильового та наших трагічних 1920-х. Ці дві Європи досі існують, і потребують одна одної. Романтична «Європа віри» має навчитись, як дотримуватись правил; і прагматична «Європа правил» має знову здобути віру в себе як континент, що залишає менше насилля на Землі. Віру в цивілізацію, що розуміє різноманіття не як загрозу, а як благо; яка розуміє, що смертна кара -- це не покарання, а злочин; і що людська гідність належить не декільком, а усім.
Текст підготовлено за фінансової підтримки Міжнародного фонду "Відродження"
