10 травня в Музеї історії міста Києва відбулося відкриття інтерактивної інсталяції «Вмісти своє життя у валізу». Це один із низки соціальних проектів «Інтерньюз-Україна» та «UkraineWorld», який має на меті пролити більше світла на соціальні проблеми в Україні.
Інсталяція розділена на дві кімнати: вони дають можливість відвідувачам відчути себе переселенцями.
Гість отримує перелік предметів від модератора і входить до кімнати, обставленої стінкою, телевізором, письмовим столом зі стільцем, диваном і килимом. Реконструкція відтворює типову українську квартиру з повсякденними речами, які часто мають для її мешканців нематеріальну цінність. Поміж одягу, книг і фотографій необхідно швидко знайти й спакувати все необхідне, щоб вирушити в «невизначеність», як це описали деякі промовці, які самі є переселенцями, на відкритті виставки. На додачу до тиску часу – треба вкластися в 5 хвилин, – відчуття реальності підсилює аудіозапис, що створює тривожний звуковий фон повсякденного життя. Закінчивши, відвідувач переходить до сусідньої кімнати, де далі йде шляхом переселенців з допомогою окулярів віртуальної реальності. Відео з оглядом на 360° проводить глядача від контрольно-пропускного пункту до залізничної станції, від центру соціального забезпечення до пансіонату, і нарешті - в орендовану квартиру, наповнену незнайомими меблями і предметами з чийогось чужого життя.
Все це передає початкову ідею організаторів: привернути увагу українців до проблем, на які наражаються ВПО, дати людям можливість краще зрозуміти, як це, тікати, вмістивши все своє минуле й майбутнє в одну валізу.
«Було багато інформаційних проектів на цю тему, але зараз досить важко лише інформувати, лише пояснювати чи говорити, – сказав на відкритті програмний директор Андрій Кулаков. – Треба передавати емоції, дати можливість відчути. Ми намагалися зробити так, щоб ті, хто не переживав війну, мали змогу хоч трохи відчути те, що довелося пройти людям, які зненацька були змушені хапати все і їхати світ за очі,» – додав він.
Відкриття інсталяції збурило почуття й викликало гіркі спогади у деяких промовців, які працювали з ВПО, або самі ними стали. Валіза набула символічного значення для Олесі Цибулько, голови експертної групи директорату соціальних послуг та інтеграції Міністерства соціальної політики України. «1 березня [2014 року], коли я побачила, що російська Дума дала дозвіл на введення військ в Україну, моя перша думка була, що Донбас зустрічатиме ворога першим. І що в мене немає валізи. Вночі я знайшла відчинений магазин і купила цю валізу». Наприкінці квітня вона поклала в неї все, що влізло, й залишила Донецьк. На її думку, попри зусилля уряду щодо допомоги ВПО, житло залишається для них найбільшою проблемою.
Олександра Дворецька, виконавчий директор благодійного фонду «Восток-SOS», яка від самого початку допомагала ВПО знаходити житло, підкреслює, що це частина системної проблеми, яка змушує багато сімей «сьогодні повертатися на окуповані території». Втім ця проблема продемонструвала також унікальну солідарність українського суспільства в його готовності допомогти тим, хто часто не взяв з собою навіть білизни та рушників, сподіваючись на швидке повернення. «Те, що об'єднує всіх цих людей, вони чітко пам'ятають дату, коли покинули свій дім. Через п’ять років ці люди знають час доби, погоду, той одяг, в який були вдягнені».
Журналістка й координаторка програм «Інтерньюз-Україна» Оксана Вітер і голова українського представництва «Белсат» Ілля Суздалєв підтвердили це, поділившись особистими спогадами. Їхні дві різні історії про втечу з Донецька подібні точними характеристиками деталей та настрою. Оксана поїхала «в рожевій сукні, з рожевою валізою», а Ілля пригадав, як був упевнений, що повернеться до Дня незалежності. Жоден з двох поки не повернувся.
Координаторка гарячої лінії «Донбас-SOS» Віолета Артемчук розповідає, що вони й досі отримують від 80 до 100 дзвінків щодня. «Кожен дзвінок – це річ у валізі. Матеріальна або нематеріальна», – каже вона. Найважче з її досвіду те, що деякі не найважливіші речі є частиною «душі й особистості», і через це вони життєво необхідні для його чи її адаптації до нового життя. Активістка пригадує дзвінок від сім’ї з Донецької області: «Чоловік запитав: «А можна мені вивезти 40 коробок жуків?». Колекціонер сказав, що збирав їх 30 років, що в них усе його життя. Не можна вивезти 40 коробок жуків. Вони переїхали без них».
Важко відірвати частину свого життя. Та художниця Алевтина Кахідзе зіткнулася з іще складнішою проблемою. Її мати, життя якої дочка описала в циклі нарисів, була однією з 300 тисяч так званих «пенсійних туристів», несправжньою переселенкою. Проукраїнськи налаштована, вона не переїхала в Україну, а контрольно-пропускні пункти проходила лише щоб отримати пенсію. «Ці 5 років я була в ситуації «поганої доньки», – признається Кахідзе. – Дуже часто мене запитували: «А чому ти маму свою не забереш?» Я думала над цим два місяці. Відповідь така: вона – не меблі». Художниця наголошує, що на окупованому Донбасі залишаються жити різні люди: проросійські, проукраїнські й аполітичні,- і в кожного з них свої причини залишатися.
Кримські татари були першими, хто відчув, як це – залишати свої домівки в страху.
Алім Алієв, який зараз працює програмним директором державного підприємства «Кримський дім», згадав своїх бабусь і дідусів, які 75 років тому, за радянської депортації, зібралися за 15 хвилин. Сьогодні їхні нащадки знову змушені переселятися через репресії, зникнення безвісти та вбивства. Алієв підкреслив, що вони зазвичай не хочуть, щоб їх називали ВПО чи переселенцями, тому використовують термін «нові сусіди», щоб запобігти упередженням. «Коли мова заходить про допомогу та діалог, то ми маємо точно пам'ятати, що вони [переселенці] є тими, хто наближає нашу перемогу та деокупацію як на Сході, так і в Криму».
Це лейтмотив інсталяції «Вмісти своє життя у валізу». З моменту відкриття вона вже отримала десятки емоційних відгуків. «Надзвичайно важливо було бачити звичайних людей, які просто гуляли тут, заходили до нас, і деякі з них виходили зі сльозами на очах, – зауважила Ірина Лоюк, експерт програми «Радник з питань ВПО» та модератор інсталяції. – Такий проект породжує співчуття. І звідси приходить розуміння, те, що може об’єднати людей, які живуть на контрольованих Україною територіях, тих, які переїхали, і тих, хто залишився там [на окупованій території],» – завершила вона.
У Києві інсталяцію можна побачити до 27 травня. Потім вона поїде до Львова (4 – 23 червня) та до Одеси (11 – 23 липня).
Цей проект втілили з допомогою таких благодійних фондів і громадських організацій, як «Восток-SOS», «Донбас СОС», «КримSOS», «Кримський дім» та правозахисного проекту «Радник з питань ВПО».
Стаття підготовлена за фінансового сприяння Міжнародного фонду "Відродження"
