Українська державність порівняно молода, та її політична культура має довгі традиції, які регулярно виявляються на українських виборах. Які основні характеристики політичної культури в Україні?
Українська політична культура -- складне, багатогранне явище, яке нелегко зрозуміти. Протягом історії в Україні переважно домінували інші країни. Після періоду середньовічної держави, Київської Русі, українські землі перебували під пануванням Золотої Орди, Великого князівства Литовського, польської Речі Посполитої, Московського царства, а потім Російської імперії, Австро-Угорської імперії, Чехословаччини, Румунії і Радянського Союзу. Україна була предметом суперечливих історичних подій, переписування кордонів і незгод. Відбулася фрагментація суспільства під впливом територіальних, етнічних, релігійних та інших факторів, саме тому політична культура була далеко не цілісною, і досі такою залишається.
Україна має невеликий досвід стабільного урядування, 1991 року її політична культура взагалі була сумішшю решток іноземних завойовників.
За даними опитування проекту «Огляд цінностей світу», понад половина українців вважають політику не дуже важливою чи зовсім неважливою у своєму житті. Така ж пропорція зберігається щодо показника довіри до політичних партій та уряду. Факт іноземного панування в Україні сформував уявлення про розмежування між політиками та народом. Іншими словами, українці не ототожнюють себе з органами влади через те, що в минулому ними керували іноземці.
Попри це, на виборах стабільна явка на виборах 60-70%. Юлія Біденко, доктор політичних наук та експерт проекту «Команда Європа» Представництва ЄС в Україні, пояснює, що «з одного боку, українці вважають вибори головним інструментом зміни еліт, з іншого боку -- нетрадиційні методи також виявились ефективними для цього. Оскільки українці готові протестувати проти владної верхівки, вони, здебільшого, не зацікавлені у щоденній участі у виробленні політики».
Іноді здається, що життя громадян і світ політики -- це два паралельні всесвіти, які мають слабкий зв'язок з політичними ідеологіями.
Політичні лідери та їхні партії будували своїх ідеологій не на всесвітньо відомому ліво-правому спектрі. Тому можна припустити, що більшість українських політичних партій є політичними проектами. Цікаво, що під час останніх президентських перегонів 4 з 5 так званих нових партій були просто перейменовані та дістали інших лідерів.
Водночас більшість українців мають високі очікування від політичних еліт, і разом з тим апатію. Юлія Біденко зазначає, що пострадянські країни -- не типові державні утворення, які можна описати з погляду конкуренції класичних ідеологій. Якщо звернутися до особливостей України, можемо бачити, що багатопартійна система формально представляє політичні організації з дуже різними ідеями, та в дійсності є вісім-десять проектів, заснованих на особистому лідерстві й міцних зв'язках з олігархами. Вона підкреслює, що заради обрання ці партії грають гаслами та заявами, що вписуються між кількох ідеологічних дилем, які десятиліттями формували український політичний дискурс: ставлення до радянського минулого та сучасні відносини з Росією, європейський вибір, національні та соціальні питання.
Дві демократичні революції додали позитивних характеристик поведінці громадян в наявній політичній культурі.
Передусім Помаранчева революція була першою подією в історії незалежної України, яка об'єднала таку велику кількість українців. Це було першим вираженням прагнення українців до демократії. Помаранчева революція була поштовхом до вироблення національної ідеї, але через роздробленість суспільства вона призвела до поляризації на Схід і Захід. Помаранчева революція підштовхнула до появи національної ідеї. Українці були згуртовані та сильні у своєму прагненні до змін. На жаль, лідери революції не виконали своїх обіцянок, що призвело до розчарування населення.
Після Євромайдану українці ясно усвідомили свої європейські прагнення. Після російської агресії Україна визначилась щодо цих подій, не залишивши місця для проросійського вектора.
Це був стимул для української національної ідентичності та інтеграції до європейської спільноти. Наразі, згідно з дослідженням Центру соціальних та маркетингових досліджень Socis, 57% українців готові вступити до ЄС, а 44% -- до НАТО. Досі зберігається певний розрив між Заходом та Сходом, де вибір на користь ЄС зробили 75,9 % та 31,5 % населення відповідно.
Зрештою з'явились деякі елементи громадянського суспільства. Зокрема, активізм, волонтерство та соціальне підприємництво. За даними Фонду Демократичних Ініціатив імені Ілька Кучеріва, більше половини українців усвідомлюють потребу та важливість громадських організацій. Ба й більше, кількість готових фінансувати громадські організації, зросла після революції майже на 20 %. Водночас досі очевидні елементи патерналізму, оскільки, з 2008 року незмінно лише 7 % щодня беруть активну участь у громадській діяльності. Майже кожен третій українець не вірить у ефективність таких організацій і вважає державу відповідальною за розв'язання проблем.
Президентська кампанія 2019 року увійшла в кожен український дім, але чи вона змінила насправді політичну свідомість громадян?
Президентські перегони 2019 року розпочалися з рекордної кількості кандидатів. Крім того, вони унікальні з погляду рекламних стратегій та передових методів спілкування. По-перше, слабке знання політичних процесів з боку українців призвело до надзвичайної хвилі популізму: 57 % українців вважають, що президент відповідає за все в країні. Кандидати обіцяли речі, які повністю виходять за межі повноважень президента. Натомість Зеленський майже нічого не обіцяв, окрім самого себе. Він представляє новий тип популізму без політики, де кандидат -- це бренд. Протягом десятиліть політики видавалися абсолютно несхожими на інших людей; а Зеленського, навпаки, представляли як прямодушну людину, когось, як ти сам або твій друг. Суть була в тому, щоб наголосити: політики -- тільки слуги народу. По-друге, вирішальним стало прагнення нових облич та радикальних змін. Це також вплине на парламентські вибори, які надають хорошу нагоду остаточно зламати цю політичну "спіраль смерті".
У Зеленського була специфічна виборча кампанія, що змусила Порошенка шукати альтернативні шляхи самореклами. Другий тур президентських виборів більше нагадував шоу. Особливо, коли кандидати випускали відеозвернення один до одного у форматі викликів у соціальних медіа. Ще один відмінний аспект цього раунду -- політичні дебати. Дебати в другому турі також були спотворені. Вони здебільшого будувались на взаємних звинуваченнях, які не вписуються в цей формат. Більшість громадян були так захоплені інфотейнментом під час виборчого процесу, що забули про справжні виклики, на які наражається Україна. Тому Юлія Біденко підкреслює, що навчання демократії, критичного мислення та медіаграмотності дійсно важливе і його слід включити в програму початкової та середньої школи. Інша важлива річ -- відповідальність ЗМІ та належне спілкування між владою та громадянським суспільством. Було багато інформації про законодавство, реформи та бюджетні витрати, але інтерес виборців викликали переважно повідомлення ЗМІ сумнівної вірогідності.
Після президентських виборів українська політична культура набула разючих нових характеристик, які впливатимуть на цьогорічні парламентські вибори.
Українці справді прагнуть нових облич у політиці, і це прекрасний шанс для появи нових людей, але вони також мають дуже великі очікування від них. Крім того, після таких захопливих президентських перегонів буде важче привернути увагу виборців. З огляду на брак знань в управлінні та демократії, досі є великий ризик, що партії скористаються з цих слабкостей громадян і зосереджуватимуться на популістських обіцянках. Під час президентських перегонів емоції вже взяли верх над раціональним мисленням, а це небезпечна тенденція для країни в стані війни. Зважаючи на це, необхідно, щоб громадські організації активізувалися під час виборчого процесу. Україна повинна зробити ставку на вже обраний шлях реформ, як і працювати над розвитком політичної культури, і це процес, який, мабуть, ніколи не закінчиться.
Цю статтю підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження»
